10 Питань
Відео: 10 ПИТАНЬ НА ЯКІ НАУКА НЕ МОЖЕ ДАТИ ВІДПОВІДЬ
до Надії Румянцевої
Відео: 90% ЛЮДЕЙ НЕ відповідь! 10 ПИТАНЬ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ УМА
Колись її Тося Кисліцина мріяла помститися за всіх дівчат, а фраза про хлопців, які самі собою в штабелі укладаються, до сих пір не дає спокою молодим дівчатам. Її голос, як і раніше молодий і завзяття, вона багато сміється і любить мріяти. 9 вересня Надії Василівні Румянцевої виповниться 75 років. Привітати актрису з ювілеєм, а заодно поставити їй кілька запитань вирішили її добрі знайомі і шанувальники, до яких приєднався “МК-Бульвар”.
“МК-БУЛЬВАР” журнал- Надія Василівна, в 75 років життя закінчується?
- Ні, триває. І це від тебе залежить, як ти її будеш будувати. Кожен вік сам по собі прекрасний, з`являються різні інтереси і різне ставлення до життя. Я завжди згадую щоденники Льва Толстого, в яких він написав: “Життя дається людині на такий короткий термін, що сама по собі вона вже велике щастя”. Так що я до кожного дня ставлюся як до подарунка: життя триває!
СВІТЛАНА ДРУЖИНІНА
режисер, знімалася разом з Румянцевої у фільмі “дівчата”
- Надійка, ти дуже талановита людина, ми всі тебе любимо, але не бачимо на екрані. Чому?
- Ну, ти ж, Світлана, режисер. Ось ти і відповідай на це питання.
- Сумуєш ти без хорошої роботи?
- Не можу сказати, щоб дуже, оскільки я не бачу на екрані багато хороших робіт, після яких я б думала: “Ах, люди знімаються, а я ні”. Що стосується минулого, то тут питання в іншому: сумую я на той час? Ні. Я зробила все що хотіла, і дай бог, щоб хтось із актрис, які сьогодні називають себе зірками, прожив таку ж життя, як у мене. Я вже в такому віці, а мене на вулиці люди зустрічають, за руку беруть і кажуть: “Як ми любимо ваші фільми! Яке було час!” З одного боку, це жахливо, тому що люди сумують за минулими часами, і заспокоїти мені їх нічим. Але з іншого - приємно, що люди мене пам`ятають. Ми не можемо забути той час і весь час порівнюємо з сьогоднішнім днем, в якому море бруду, стрільби, вбивств. І це все викидають на екран. І тільки заради чого? Щоб заробити гроші. Ось дивишся: молоденька актриса - і видно, що режисер їй навіть не допомагає. Вона не знає, куди руки свої довгі діти, куди ноги.
- Як справи, Надія?
- У мене? Добре.
ПАВЛО ВІННИК
актор, знімався разом з Румянцевої в картинах “Королева бензоколонки” і “Міцний горішок”
- Надя, не хотіла б ти знову знятися в “будильник”?
- (Сміється.) Так “будильника” немає давно. І дуже шкода, тому що дітям такі передачі приносили користь. Я сама готувалася до кожного ефіру так, щоб не вдарити в бруд обличчям перед сидячими біля екранів телевізорів дітьми і їх батьками. І коли до мене підійшов довгий, як баскетболіст, здоровий хлопець і сказав: “Здрастуй, Надія Василівна, а я ось такий виріс на вашому “будильник”, - це було здорово. Якби “будильник” відродили, то, може бути, одну-дві передачі я і погодилася б провести. А так, щоб постійно працювати, немає. Це потрібно робити молодим мамам, молодим татам. Адже на екрані приємніше бачити молоде обличчя, щоб воно говорило: “Ось у мене трирічний син, і я його хочу познайомити з хорошими хлопцями, які чимось захоплюються. Напишіть мені”. Це має бути розмова рівних людей.
- Надя, що не розлюбила ти свого чоловіка?
- (Сміється.) Ні. Навіщо? Краще нього я не бачу.
- Надія, ти для нас досі являєшся “Королевою товариських сердець”. Чому не спілкуєшся з нами?
- Я живу далеко, в селі. Ні, іноді я, звичайно, приїжджаю в Москву, спілкуюся зі своїми друзями. А взагалі я не люблю тусовки, і це все давно знають. І знають, що до Румянцевої марно підходити з питаннями типу: “Чи не підеш ти на цей вечір?” Не піду. Не люблю. Все це мені нагадує бенкет під час чуми. У всіх якісь напружені обличчя, ніхто нічому не радіє, у всіх відчувається страх: “А що ж завтра?”. Не хочу я це бачити.
ОЛЬГА КРАСЬКО
Відео: 10 питань, які не варто ставити на перше побачення
актриса (“Батько”, “Турецький гамбіт”), Прихильниця Надії Румянцевої
- Надія Василівна, як ви спілкувалися і спілкуєтеся досі зі своїми шанувальниками, відповідали ви коли-небудь на їхні листи?
Відео: 10 питань, на які ви не відповісте, частина 2 �� БУДЬ В КУРСІ TV
- Я один раз мала дурість відповісти на послання. Мені надіслав лист якийсь ув`язнений: “після фільмів “дівчата” і “Піддаються” я зрозумів, як я живу, навіщо я так живу” і т.д. І я йому відповіла. Після цього він просто став бомбардувати мене листами, а потім написав: “Я скоро звільняюся і прямо до тебе”. Я попередила про це всіх. І одного разу тітка Ліза, наша консьєржка, повідомила мені змовницьки пошепки: “Надя, приходив”. А вона така жінка цікава була, гарна, добра, маму мою нагадувала. І далі продовжує: “Я йому сказала: милий, чи не чіпай ти її. І чоловік у неї хороший, і спить вона добре”. Ой, кажу, тіток Ліз, ви мене врятували. А вона далі розповідає: “Я йому сумку зібрала, батон поклала, ковбаси, сиру. На, кажу, їж і їдь додому”.
- Як ви обирали фільми, в яких знімалися, з кимось радилися?
- Ну як я могла з кимось радитися? В основному працювала за принципом “подобається - не подобається”. Але ви знаєте, перші свої фільми я, звичайно, не вибирала. Тому що ми, актори-початківці, прийшли всі працювати на “Мосфільм”, І нас просто призначало керівництво студії: “Будете зніматися в цій картині, і все. Ви наша штатна актриса”. А коли директором “Мосфільму” став Іван Олександрович Пир`єв, то він сказав: “На Надію треба написати сценарій”, - і замовив “піддаються”. Ось після цього я стала вибирати картини і зніматися тільки в тих, в яких хотіла. Потім режисер Юрій Чулюкин зробив “дівчат”. Якби з ним не сталося трагедії і він не загинув, то було б продовження цього фільму. Ми задумували цілий цикл, кілька серій, присвячених кожній з героїнь (припустимо, “Анфіска”), В якій розповідалося б, що з ними сталося в подальшому. Було б дуже цікаво. Але життя розпорядилося інакше.
- Як ви створювали свій образ в житті, адже стилістів раніше не було? Самі придумували наряди, десь купували або шили?
- У нас на “Мосфільмі” були прекрасні модельєри і художники по костюмах. Коли я вперше, в 1963 році, полетіла з “дівчатами” на міжнародний кінофестиваль в Аргентину, мене так одягли, що там все здивувалися. До мене підходили і говорили: “А ми думали, що ви робите тільки фільми про війну”. Був наказ директора студії, я разом з майстрами вибирала матеріал, потім мені пошили всі ці наряди, і я заплатила за них якісь гроші, причому дуже маленькі. Точно так само можна було зшити і для повсякденного життя. Так що свій стиль я виробляла на ”Мосфільмі”.
